Полінезійські танці на луау: що варто знати

Одне слово — безліч островів

Полінезія — це субрегіон Океанії, що складається з понад 1000 островів, розкиданих по центральній і південній частинах Тихого океану. Її народи мають спільні мовні зв'язки, культурні практики та традиційні вірування, але не мають спільного танцю. Гаваї, Таїті, Тонга, Нова Зеландія та Самоа — усі розташовані в її межах. Кожен має власні танці, і шоу в Орландо називає всі п'ять, хоча жоден із них не представляє всю Полінезію. Цей путівник пояснює кожну традицію на її власних умовах, щоб ви могли розрізняти їх, коли вони змінюють одна одну на сцені. Танці на вашу дату обирає організатор, і жоден путівник не може гарантувати певний номер.

Хула, з Гаваїв

Хула — це гавайська форма танцю, яка виражає пісню, або меле. Вона виникла на Гавайських островах завдяки корінним гавайцям, які там оселилися, а танцюрист візуально відтворює слова меле. Існують дві основні категорії: хула кахіко — давній стиль, який виконували до зустрічі із західною культурою, у супроводі співу-речитативу та традиційних інструментів, і хула ʻауана, що розвинувся під західним впливом і супроводжується піснею та інструментами, як-от гітара, ʻукулеле й контрабас. Рухи рук передають історію: вони можуть показати дерево, що гойдається на вітрі, або хвилю в океані. Хулу можна танцювати сидячи, у стилі нохо, або стоячи, у стилі луна, а деякі танці поєднують обидва.

Танець отеа, з Таїті

ʻŌteʻa — це традиційний таїтянський танець, у якому танцюристи стоять у кілька рядів і виконують фігури. Його легко впізнати за швидкими рухами стегон і трав'яними спідницями, і його часто плутають із хулою, яка зазвичай повільніша й надає перевагу рухам рук і розповіді перед рухами стегон. ʻŌteʻa — один із небагатьох таїтянських чоловічих танців, що існували ще до європейського контакту. Нині його можуть танцювати чоловіки, жінки або й ті, й інші разом, а супроводжують його інструменти, особливо барабани, без співу. Рухи відтворюють повсякденні заняття: для чоловіків темами можуть бути війна чи мореплавство, тоді як для жінок вони ближчі до дому чи природи — наприклад, розчісування волосся чи політ метелика. Барабаном може бути tōʻere — дерев'яна колода з поздовжньою щілиною, по якій ударяють паличками, або pahu — старовинний таїтянський барабан, що стоїть вертикально.

Лакалака з Тонги

Лакалака — це тонганський груповий танець, у якому виконавці переважно стоять нерухомо й рухають лише руками. Він вважається національним танцем Тонги та є частиною нематеріальної спадщини людства. Це ідеальний танець для урочистих подій, як-от день народження короля чи відкриття церкви. Це також живий танець: коли наближається свято, поет пише текст на цю нагоду, музику для строф обирають із низки типових мелодій, а потім створюють хореографію рухів. Кроки жінок дрібні, а рухи рук плавні.

Хака, з Нової Зеландії

Хака — це церемоніальні танці культури маорі, які виконують групою з енергійними рухами, тупотінням ніг і ритмічним вигукуванням. Традиційно їх виконують і чоловіки, і жінки з різною соціальною метою: щоб вітати почесних гостей, вшановувати великі досягнення або відзначати похорон. Хака зазвичай асоціюється з підготовкою до бою, проте науковці маорі відкидають думку, що це переважно воєнні танці. Група, яка виконує хаку, називається капа хака.

Пої та вогняні пої

Мистецтво пої зародилося серед народу маорі Нової Зеландії, де його практикують і досі. Мовою маорі слово «пої» може означати як самі предмети, якими користуються танцівники, так і хореографію чи супровідну музику; виконання пої зазвичай практикують жінки. Пої маорі бувають двох форм: короткі, з мотузками довжиною від кінчиків пальців до зап'ястя, і довгі, з мотузками довжиною від кінчиків пальців до плеча. Як виконавське мистецтво воно полягає в обертанні прив'язаних вантажів у ритмічних і геометричних візерунках. Відтоді пої здобуло прихильників і в інших країнах, а його реквізит можна виготовляти з різними ефектами, зокрема з вогнем. Шоу в Орландо включає вогняні пої до своєї програми. Традиційно пої виготовляли з харареке — новозеландського льону — та раупо.

Сіва, саса та танець ляпанців, із Самоа

Сіва — це традиційний самоанський танець, і його жіноча форма використовує плавні рухи рук і ніг у такт музиці. Саса — це груповий танець, який виконують сидячи під ритм барабана, а маулу'улу — груповий танець, який виконують лише жінки. Фаʻатаупаті, який англійською називають самоанським танцем ляпанців, традиційно виконують чоловіки, зазвичай групою і без музичного супроводу. Шоу в Орландо представляє самоанська родина з Нуʻуулі на Тутуїлі, тож це традиції, найближчі до її власного дому.

Тауалуга — завершальний танець Самоа

Тауалуга — це традиційний самоанський танець, який вважають вершиною самоанського виконавського мистецтва та осереддям культури. Його назва стосується останнього етапу будівництва традиційного дому, коли закріплюють найвищу крокву, тож він означає завершення великої справи. Цей танець часто стає грандіозним фіналом вечірньої розваги. Традиційно його виконує син або донька вождя, і самоанці вважають його священним. Вечір в Орландо завершується натомість вогняним ножем; тауалуга описана тут, щоб показати, як має завершуватися самоанський вечір. Його також часто танцюють як заключний номер на самоанських весільних прийомах.

Ніж вогню, фінал

Вечір в Орландо завершується танцем із вогняним ножем, який самоанською називається сіва афі. Перші вогняні ножі були мачете, обмотаними рушниками з обох кінців, причому центр леза залишався голим. Рушники підпалюють, і танцюрист обертає ніж, виконуючи акробатичні трюки. Танець виник з аїлао, в якому самоанський воїн демонстрував свою майстерність із бойовою палицею. Родина, яка стоїть за шоу в Орландо, походить з Нуʻуулі на Тутуїлі, а організатор описує танці по всіх островах як такі, що наростають до фіналу з вогняним ножем. Окремий путівник із танцю з вогняним ножем розповідає про походження цього знаряддя.

Читати далі: Танець з вогняним ножем та його самоанське коріння

Чотири речі, на які варто звернути увагу

Кілька підказок допоможуть вам розрізняти традиції, коли вони змінюють одна одну на сцені. Жодна з них не є правилом, адже організатор вибудовує вечір, і танці можуть змінюватися від шоу до шоу, але кожна з них — це особливість, яку джерела виокремлюють для відповідної традиції. Тримайте їх у пам'яті, коли шоу переходить від одного острова до наступного, і відмінності стануть легко вловимими на слух і зором.

• Руки: у хулі руки передають слова пісні.
• Стегна й барабани: таїтянський ʻōteʻa — швидкий та під проводом барабанів, без співу.
• Нерухомість: у тонганському лакалака ноги майже не рухаються, а руки ведуть розповідь.
• Голоси: хака ритмічно вигукують, а самоанський танець із плесканням не потребує інструментів.
• Полум'я: вогняне пої виросло з маорійського мистецтва пої, а вогняний ніж — самоанське знаряддя.

Про повагу — і для кого це не призначено

Вечеря-шоу стискає живі традиції до кількох хвилин кожна, і організатор вирішує, що саме показувати. Це не урок і не може замінити побаченого танцю в його власному середовищі — наприклад, на урочистих подіях, де виконують лакалака. Якщо ви прагнете глибини якоїсь однієї традиції, почніть із джерел нижче. Вечеря-шоу із сидячими місцями вміщує лише фрагмент кожної традиції. Якщо вам хочеться вечора за столиком із вечерею, музикою та вогнем — саме для цього й існує це шоу.